Неймовірні хабарі і побори - за проїзд з Радзивилова в Броди. Унікальні записи - Статті - Статті - Каталог статей - Берег України.
MENU
Головна » Статті » Статті » Статті

Неймовірні хабарі і побори - за проїзд з Радзивилова в Броди. Унікальні записи

Коли з нагоди 450-річного ювілею міста готувалася книжка «Радивилів у перегуках віків» (2014), пропоновані сьогодні маловідомі записи, які неймовірно вражають уяву, в Радивилові ще ніхто не знав, включаючи й автора книжки. Адже ті нотатки, які залишили про Радивилів Оноре де Бальзак, Володимир Броневський та схильні до краснописання неімениті мандрівники, на жаль, страждають фрагментарністю, побіжністю описів. А тут – така величезна кількість подробиць, які дозволяють живо уявити порядки в прикордонному Радзивилові (Радивилові) в середині ХІХ століття. Бо ці нотатки залишив спостережливий інтелектуал, майстер слова Микола Лєсков (1831 – 1895), відомий як творець оповіді про тульського Лівшу, котрий підкував блоху, а ще як автор повісті «Леді Макбет Мценського повіту» та інших творів.



Микола Лєсков

2/14-го жовтня (1862), Броди.

Микола Лєсков письменник Радивилів
Микола Лєсков. 1860 рік
Ось я і за кордоном. Мук-то, мук-то зате натерпілися! З Рівного поспішали якомога швидше дістатися до Радзивилова, щоб переїхати кордон, – не встигли, тому що на останній станції (Кам'яно-Вербівській) якісь чиновники з особливих доручень (osobych рoruczén), як назвав їх пан доглядач, забрали всіх коней і візників. Чи не поїдуть вони, принаймні, в Рівне і не звернуть там своєї освіченої уваги на розмінні операції?

Пан доглядач радив нам неодмінно заїхати в Радзивилові до єврея Беренштейна, який нібито в митниці всяку штуку може зробити, навіть може пропустити нас після 8-ї години за кордон. Ми, однак, уже чули про радзивилівські порядки і до п.Беренштейна не поїхали, а веліли завезти себе до шляхтича Міхола, про якого нам говорили зустрічні проїжджі з хорошої сторони.

Ямщик ні за що не хотів везти до Міхола, кажучи, що там і квартир немає, і про паспорти клопотати нікому; але ми наполягли на своєму – Міхол, літня людина з південнослов’янським обличчям, відвів нам великий нумер на дві кімнати, дав свіжу, смачну вечерю, каву вранці, послав фактора виправити написи на паспортах і за все взяв близько 3 рублів. Прописка двох паспортів у поліції і на митниці коштувала нам півтора рубля сріблом. «Це вже таке становище», – пояснив фактор, що приніс наші паспорти.

Іншим, кажуть, ця операція обходиться набагато дорожче, тому що в Радзивилові є промисловці, які користуються необізнаністю проїжджаючих з митними порядками. Промисел цей проводиться так: кілька радзивилівських євреїв платять певну платню доглядачам поштових станцій по трактах, що сходяться в Радзивилові, за що ті зобов'язані кожного проїжджого направляти до своїх благодійників, представляючи їх людьми, що можуть влаштувати на митниці всяку штуку, і називаючи їх не інакше, як «експедиторами ». Людство, ласе на облаштування штук, хоча б і найбільш непотрібних, лізе, як курка в щі, в руки гостинних синів Ізраїля і витрачає на виправлення написів для переїзду кордону від трьох до десяти рублів на паспорт. З цього-то збору сплачується платня доглядачам (від 5 р. до 12 р. у сер. на місяць) і дається по 50 к. ямщику, який спровадить проїжджаючого в чіпкі лапки радзивилівського палестинського дворянина. Справа ця розігрується тут як по нотах. Проїжджі лають здирництво чиновників, а їх господарі – фактори підтакують, сміючись у душі над слов'янською простотою, котра не відає, що з десятка рублів, узятих на ім'я чиновників, насправді їм ледь перепадає одна десята частина, а дев'ять частин залишається у рànà gospodarza (господаря), який зітхає, разом з постояльцем, з приводу падіння моралі в Росії.

Зате господар дасть гостю на козли фактора, який, доїхавши до першої рогатки (застави), каже: «Покажіть паспорт», потім: «Дайте три злоти» і т. п., поки закінчить просьбою кількох злотих вже власне для своєї персони. У нас фактора не було, і ми виїхали тільки з одним кучером, на конях, найнятих у Міхола. Біля першої рогатки чиновник запитав наші прізвища, глянув на паспорти і ввічливо сказав: «Прошу їхати. Палити тут не можна, – шепнув він мені на вухо, – сховайте поки що сигару». Я йому подякував за застереження. Тільки-но ми сіли на воза, підійшов чоловік напіввійськового вигляду і зупинився мовчки.

– Дайте йому полтинник, щоб не дивився, – сказав по-німецьки кучер. Ми дали полтинник, доглядач взяв його, поклонився і крикнув магічне: «подвись». Проїхавши лінію, по якій розтягнутий ланцюг із солдатів митної варти, версти через дві нас знову зупинили перед якоюсь мазанкою. Звідти вискочив єврей і зажадав знову наші паспорти.

–А йому дайте полтинник, – сказав він, вказуючи на ундера, який стояв безмовно. Ми дали полтинник, і єврей прошмигнув у мазанку. Через чверть години він вискочив, махнув у повітрі документами, які відчиняли нам двері Європи, і побіг до шлагбаума.

Шлагбаум наш, російський, так недавно знятий з міських в'їздів, що його всі пам'ятають і говорити про нього нема чого. Австрійський шлагбаум побудований за однаковим фасоном з російським і також пофарбований зигзагами, але не білою і чорною фарбою, з червоними розводками, а темно-жовтою і чорною фарбою, без всякої різнобарвної розводки. Вид препоганий. Один шлагбаум від другого стоїть кроків за три, і піднімаються й опускаються вони обидва разом.

За жовтим шлагбаумом стоїть австрійський вартовий, у величезних чоботях, що надають йому вигляду тонконогого лелеки.

– Чи не маєте тютюну? – Запитав він нас тоненьким голоском.

– Маю, – відповів я.

– Не можна везти. Скільки у вас?

– Три сигари.

– Дайте йому два злотих, – сказав по-польськи єврей, що тримав у руках наші паспорти. Ми дали.

–Дайте тепер полтинник за прописку паспортів.

–За яку ж іще прописку? Вже їх сьогодні два рази прописували.

– А! Потрібно ще раз прописати на австрійському кордоні.

– Ну, у нас немає полтинника, – сказали ми, оглянувши свої портмоне, в яких не було жодної дрібної монетки.

– Ну, як же бути? – Запитав, посміхаючись, єврей.

– А чорт їх забирай; обійдуться і без хабарів.

– Як можна! Як можна! Вони вас до ночі не пустять.

– Пустять.

– Ей! Панове, дайте, – сказав наш кучер, – тут вже нічого розмовляти. Вчора полковник гвардійський так само ось закапризував, так з 7:00 до 12-тої і протримали.

Що робити? Роздавши весь дріб'язок співвітчизникам, які стягують з нас податки, ми вже були неспроможні до підкупу іноземців, у всьому, мабуть, солідарних з воїнами, які стоять за чорно-білим шлагбаумом.

– Підіть, поручіться за панів, - сказав винахідливий єврей нашому візникові.

– Я згоден, – відповів візник. – Хочете, панове, я поручуся, а ви мені віддасте в Бродах?

– Будь ласка! Ямщик з євреєм пішли в «австрійську контору» і через чверть години вийшли з нашими паспортами.

– Що ж тепер мені робити? – Запитав єврей.

– Та хто ж вас просив метушитися?

– Ну, як не клопотатися для панів?

– Що ж вам робити?

– Дайте рейнського. Їй-Богу, варто.

– Ми вам надішлемо з ямщиком 50 крейцерів.

– Ой, це мало.

– Більше не варто.

– Як не варто? Дружину і дітей годую з моєї праці (Слово «праця» в російській мові використав єврей, письменник Лєсков подає в дужках переклад цього слова). Дайте гульден.

Терпіння остаточно уривалося.

–Більше піврейнского ваша служба не вартує, – сказав я єврею і, звернувшись до ямщика: - А ви, будь ласка, їдьте.

Ямщик торкнув коней, а єврей, знявши капелюх, почав дякувати і бажати «щасливого подрожжя» (шляху). Я довго дивився на його кумедну постать, поки вона змішалася з группою євреїв, що стояли біля жовтого шлагбаума і перемовлялися з євреями, які стояли за чорно-білим шлагбаумом, не соромлячись присутності вартового, котрий займав аршинів п'ять нейтрального грунту між двома рогатками.

Від Радзивилова до Бродів не буде, здається, 15-ти верст, котрі нараховуються людьми, що наймають коней. Втім, для нас вони промайнули незвичайно швидко, можливо, тому, що ми ніяк не могли надивуватися з нахабства, з яким тут вчиняються дрібні побори; ніяк не могли з’ясувати, з якою метою єврей-фактор радив нам не мати при собі листів; запевняв, що нас обшукають до ниточки, тому що «вчора у графа К-го навіть підкладку в сюртуку підпороли».

Нічого цього не було, а було те, що я записав, і нам шкода стало рекомендаційних листів, які ми попалили в Радзивилові, воліючи auto da fe (аутодафе) необхідності віддати лист не тому, кому він писаний. Все вийшло, однак, оманливою тривогою, за яку ми вже не знаємо, кого звинувачувати. Для вирішення цього останнього питання було необхідно знати: чи достовірний переказ про вчорашні пригоди графа К-го? Ямщик, зі свого боку, засвідчив цей факт. Два свідки складають цілий юридичний доказ, і я, обміркувавши обставини сьогоднішньої справи і знаходячи, з одного боку, що факт, який вчора стався з одним суб'єктом, може сьогодні здійснитися з іншим, а з іншого боку, бачачи себе вилученим від «трусу» з особливої якоїсь поблажливості й уваги до полтинника, думкою ухвалив: хоча єврей і був виною погублення листів, які зарекомендували б мене дуже поважним людям; але, маючи на увазі, по-перше, передбачливість єврейської натури, по-друге, те, що показання, котрі погубили мої листи, зроблені хоча і без присяги, але на підставі очевидного факту, то єврея *** вважати вільним від всякого звинувачення, а справу здати в архів моїй пам'яті.

Ось вони, Броди! Перше місце поліцейсько-конституційної держави, благоденство під батьківським заступництвом габсбурзького дому.

«З одного дорожнього щоденника», уривок записів 1862 року.

Переклад Володимир Ящука (м.Радивилів).

Категорія: Статті | Додав: melychst (20.Листопад.2014) | Автор: Переклад Володимир Ящука (м.Радивил W
Переглядів: 255 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Сайт управляється системою uCoz